Про нові релігії й старі інструкції
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, голова Української асоціації релігійної свободи
До написання цих рядків мене спонукало ознайомлення з текстом Інституту дослідження тоталітарних релігій та релігієзнавства „Проблема деструктивності у неорелігіях та ідея релігійної уніфікації” (аналітичний огляд українського академічного релігієзнавства) [1]. Текст розлогий, гранично плутаний, з конспірологічними вихиляннями, „викриттями” діячів „закуліси”, „сектантських лобістів”, „уніфікаторів” й „глобалізаторів”, містить безапеляційні судження з проблем, однак, доволі серйозних. Оскільки йдеться про дійсно важливі речі, стосовно яких автори не мають належного уявлення і оскільки в тексті міститься критика на адресу Української асоціації релігійної свободи і мою персонально, сподіваюсь, що ці судження становитимуть інтерес для читачів.
І.Передовсім — про механізми приєднання до новітніх релігійних рухів. Як люди приходять туди? Внаслідок власного рішення чи через гіпноз, сконструйовані у спецлабораторіях психотехніки чи так звану промивку мозків? Автори тексту критикують мене за те, що я, в свою чергу, критикую „теорію приєднання до НРР через так звану „промивку мозків” як таку, що не має достатнього наукового обґрунтування”.
Оскільки, як йдеться в тексті, “керівною радою ЛГО „Інститут релігієзнавства” було прийнято рішення перевірити походження цього терміну”, але з якихось причин з перевіркою не склалося, радий надати посильну допомогу.
Отже, про термін. „...Можна однозначно стверджувати, що термін „промивання мозків” виник саме в наукових колах, а не в популярній літературі, як це намагалися представити нашому Інституту його опоненти,” – пишуть автори тексту. Насправді, можна „однозначно стверджувати” цілком протилежне. Власне термін „brainwashing” з’явився під час Корейської війни (1950-53), коли стало відомо про антиамериканські заяви, зроблені деякими американськими військовополоненими. Дехто з них навіть відмовився повернутися додому в США після укладення перемир’я. У вересні 1950 р. газета Miami Daily News оприлюднила статтю журналіста Едварда Хантера, де вперше англійською з’явився термін ‘Brain-Washing’. Цей термін швидко став модним і широко використовувався в роки холодної війни. Саме Хантер (а не вчені) визначив ‘Brain-Washing’ як таку систему обробки мозку, коли людина захоплено приймає те, що за нормальних умов у неї викликає відразу. Він стверджував, що китайці під час Корейської війни піддавали полонених „промивці мозків” – системі настільки потужній й руйнівній для ментального здоров’я, що багато з проінтерв’юйованих ним колишніх полонених не прийшли до тями і через кілька років після полону. Однак, коли після закінчення війни фахівці отримали завдання з’ясувати, що ж відбувалося насправді, дослідження вчених не підтвердили журналістських припущень (втім, Хантер не був „чистим” журналістом – він працював на ЦРУ). Зокрема, психологи Р.Ліфтон [2] та Е.Счейн (між іншим, пізніше — автор терміну „корпоративна культура”), досліджуючи поводження з полоненими під час Корейської війни, кожний окремо дійшли до спільного висновку: спроби в насильницький спосіб примусити особу змінити особисті переконання і поведінку досягають успіху тоді, коли особа під примусом вимушена демонструвати ці зміни заради виживання. Вони виснували, що ці зміни демонструвала меншість полонених і більшість з цієї меншості повернулася до попередніх переконань й поведінки тільки-но тиск на них припинився. Показово, що обидва вчених настійливо рекомендували не вживати термін „промивка мозків”. Прикметно, що спроби спецслужб різних держав створити ефективні техніки „контролю свідомості”, різних „агентів-зомбі” тощо, провалилися [3].
Потім широкого розголосу набула справа Петті Херст – спадкоємниці знаменитого медіамагната. 1975 р. її нібито було викрадено з помешкання в Каліфорнії, а через деякий час в газетах з’явилося її фото – Петті з гвинтівкою бере участь у пограбуванні банку. Коли Херст, котра, як зрештою з’ясувалося, приєдналася до лівацького парамілітарного угруповання (SLA), було зрештою заарештовано, її адвокати побудували захист на тому, що їхнього клієнта було піддано процедурі промивання мозку, вона втратила волю і не може відповідати за власні вчинки. Зрештою, 1984 р. вийшла знаменита праця британського соціолога А.Баркер „Як стають мунітами: промивка мозку чи вибір?” [4], де автор, спираючись на власні дослідження членів Церкви Уніфікації Муна, дійшла висновку: муніти рекрутують нових членів і утримують старих за допомогою прийомів, відомих багато століть, а не якихось екстраординарних технік. Ще раніше М.Расмуссен, який вивчав цю ж спільноту методом «включеного спостереження» визначив мунізм як альтернативну систему ідеалів, що надає індивідові впевненість у собі через підкорення емоціям, групі, новим ідеалам. М.Расмуссен підкреслює, що поширення мунізму не можна пояснити залякуванням та насиллям: ніхто з членів секти, за його спостереженням «зсередини», «не був одурманений наркотиками, ані загіпнотизований, ані прив’язаний до стільця… Адепти Муна відмовилися від багато чого – від можливості мислити, читати, конфронтувати… Вони знайшли в секті дещо більш важливе для них, аніж те, що ціную я» [5]. Попри те, що теорія промивки мозку зазнала ніщивної критики, Американська Психіатрична Асоціація прийняла пропозицію однієї з найбільш послідовних прихильниць цієї теорії – Маргарет Сінгер — очолити цільову групу з вивчення оманливих і непрямих технік переконання та контролю (DIMPAC). Ще до того, як DIMPAC видав свій звіт, APA оприлюднила документ, де мовилося, що „методологія докторів Сінгер і Бенсона відкидається науковим співтовариством”, що гіпотези, які висуваються Сінгер є „нічим іншим, ніж припущеннями і що теорія насильницького переконання... не є значущим науковим концептом” (10 лютого 1987 р.) Пізніше, APA відкинула і звіт цільової групи як недостатньо обгрунтований. Прикметними були і зовнішні рецензії на цей звіт. Професор Хайфського університету Б.Бейт-Халламі серед інших зауважень писав, що „промивка мозків є не визнаним науковим концептом, а радше сенсаціоналістським поясненням” і що звіт за тональністю нагадує публікацію таблоіду.
Коли APA відкинуло висновки Сінгер, та позвалася на Асоціацію до суду за наклеп, шахрайство, змову тощо, але суд програла.
Стисло аргументи проти теорії “промивання мозків” або “розумової дестабілізації” або виглядають таким чином. По-перше, як вже вказувалося, спроби “перетворення мислення”, які здійснювалися в “таборах перевиховання” Китаю та Північної Кореї, а також за деякими відомостями, ЦРУ, в більшості своїй все-таки зазнали цілковитої невдачі. Важко припустити, що фахівцям, які діяли в сприятливих для своїх експериментів умовах, не вдалося досягти результатів, котрі, нібито легко досягають релігійні лідери-непрофесіонали.
По-друге, питома вага тих, хто приєднався до НРР і полишив їх впродовж перших же років дуже великий. Це не могло б статися в разі встановлення надійної залежності неофітів від лідерів.
По-третє, соціологи, які вивчали контрверсійні релігійні групи, не знайшли там якихось особливих механізмів переконання, котрі відрізняли б їх від багатьох соціальних спільнот. Хоча, як стверджує колишній президент Американської психологічної асоціації Ф.Зимбардо, впливи багатьох НРР, не відрізняючись за змістом, є більш інтенсивними, глибокими і масштабними. Зрештою – і це слід визнати головним – соціологи і психологи пропонують насправді обґрунтовані моделі повернення і приєднання до НРР [6].
Деякі християнські автори вказують на антихристиянськість теорій промивки мозку, контролю над свідомістю тощо, оскільки вони є несумісними з категоріями відповідальності, вільного вибору й гріха [7].
“Промивання мозку”, між тим, зовсім не залишалося “голою теорією”. Вона стала платформою для “депрограмування” — примусового “позбавлення залежності від культів”, яке практикувалося певного роду діячами переважно у США. У багатьох випадках “депрограмування” означало викрадення людини і насильство над нею з боку “депрограмерів” [8]. Це призводило до людських трагедій; піонеру депрограмування Т.Патріку було винесено кілька звинувачувальних вироків американськими судами.
Йдеться зовсім не про езотеричне знання, автор цих рядків писав про це неодноразово [9]. І посилався при цьому на праці Айлін Баркер, В.Бейнбріджа, Д.Бромлі, Р.Старка, Е.Шупа, Б.Вілсона, Д.Річардсона, М.Інтровіньє, Г. Мелтона та інших. Це щодо суворого запиту авторів тексту: „Яких саме науковців вони (релігієзнавці – В.Є.) цитують, що дотримуються ідентичних з ними поглядів; до якої галузі науки належать ці науковці; наскільки авторитетними у наукових колах вказаної наукової галузі є ті науковці та наукові асоціації, до яких належать їх авторитети; чи можливо їхні твердження довести експериментальним шляхом”. Беремо список 100 найбільш рейтингових університетів світу [10] і дивимося, літературу яких авторів пропонують професори Йєля, Оксфорда, Кембріджа, Гарварда, Колумбії чи Прінстона студентам й аспірантам, котрі вивчають нові релігійні рухи. І ви знайдете там саме перелічені вище імена і жодного з числа тих, посиланнями на яких автори тексту обґрунтовують свої конструкції. Тому, замість нескінчених „можна однозначно стверджувати” та „без будь-якого сумніву можна стверджувати”, якими рясніє текст, його авторам варто було б почати вивчати праці, котрі дійсно отримали міжнародне визнання.
ІІ.
Автори тексту заявляють, що “більшість НРТ вже визнана вченими та урядами багатьох країн деструктивними, тоталітарними, псевдорелігійними, а часом відверто кримінальними і навіть заборонені у багатьох країнах.” Щоби була зрозумілою вся безглуздість цього твердження, наведу такі факти. Ще 20 років тому в банку даних Інституту з вивчення американських релігій містилася інформація про 1667 релігійних груп у Північній Америці, 836 з яких кваліфікувалися як нетрадиційні релігії; 500 з них були створені між 1950 та 1988 рр. Якщо ж спробувати підрахувати новітні релігійні рухи в Африці та Латинській Америці, то це буде п’ятизначна цифра. Г.Мелтон говорить про від 700 до 1000 нових релігій у Північній Америці – метафізичних, магічних, комунарних, містичних, міленіальних, неоорієнтальних тощо. Стільки ж течій, на його думку, може бути в Європі. Скільки ж НРТ визнано “вченими та урядами багатьох країн деструктивними, тоталітарними, псевдорелігійними”? 100, 200, 500? Які саме? Якими урядами? Рішеннями яких судів? Невідомо, хоча у авторів тексту є дві головні мішені: “заборонена в низці країн Європи Церква Саєнтології” та “заборонені або значно обмежені у 35 країнах світу” свідки Єгови.
Насправді, ситуація виглядає таким чином: в Іспанії, Португалії, Італії Церква Саєнтології має статус релігійної організації. В Німеччині деякі землі надали Церкві Саєнтології статус релігійної організації, інші – ні, але загалом вона має в країні 18 церков і місій, а в грудні 2006 р. відкрила новий центр в Берліні. У Греції саєнтологи діють в рамках зареєстрованих неприбуткових організацій. У Великобританії й Данії ця організація статусу релігійної не має, але діє абсолютно вільно, навіть має в Копенгагені свою Європейську штаб-квартиру. Взагалі, поширені в медіа (передовсім російських, але часто – і українських) заяви, нібито Церква Саєнтології заборонена у Франції або в тих чи інших країнах Європейського Союзу, просто не відповідають дійсності.
Свідки Єгови не заборонені в жодній з європейських країн: навіть в Білорусі, чия репутація в сфері захисту свобод є, м’яко кажучи, не бездоганною, зареєстровано 26 громад свідків Єгови. В Австрії Свідки Єгови користуються статусом конфесійної організації, у Франції близько 50 асоціацій свідків Єгови мають статус юридичних осіб, звільнених від оподаткування, у Греції і в Румунії вони визначені законом як “визнана релігія.” В Іспанії зареєстровані 2 центри Свідків Єгови, в Латвії – 14 об’єднань, в Швеції їм гарантовано право відмовлятися від військової служби. В Італії 4 квітня уряд підписав угоду з Свідками Єгови (а також, у цей же день, з Церквою мормонів, Православною церквою Константинопольського патріархату, Буддійським союзом та іншими релігійними організаціями); в Іспанії зареєстровано 2 об’єднання Свідків Єгови, в Латвії 14 конгрегацій, в Киргизії – 49, в Казахстані зареєстровано національний центр і 13 обласних управлінь, в Швеції свідкам гарантовано звільнення від військової служби. За межами Європи Свідки Єгови діють у різному юридичному статусі в таких різних країнах, як Ізраїль і Йорданія, Куба і Нігерія, Домініканська республіка і Берег Слонової Кістки, Еквадор і Чад, Мексика і Танзанія, не кажучи вже про США й Канаду. Навіть в комуністичній Кубі їхня діяльність не заборонена.
Якщо вже говорити про “низку”, то не країн, де свідки Єгови заборонені, а судових справ, виграних ними у Європейському Суді з прав людини. Їх дійсно низка: знаменита справа Коккінакіс проти Греції (1993), коли Страсбурзький Суд захистив і організацію свідків Єгови в Греції, і право самого Коккінакіса переконувати інших у достоїнствах власної релігії; Хофманн проти Австрії (1993 чи має залежати право опіки над дітьми у випадку розлучення батьків від належності до тієї чи іншої релігії одного з них); Манусакіс та ін. проти Греції (1996, Суд наголосив, що свобода релігії – це і невід’ємне право збиратися з іншими для виразу свої релігійних почуттів); Валсаміс проти Греції та Євстратіу проти Греції (обидва — 1996, право навчати своїх дітей власній релігії), Георгіадіс проти Греції та Цірліс та Коломпас проти Греції (обидва 1997, Суд захистив право на виняток від військової служби для священнослужителя свідків Єгови, оскільки такі ж винятки існують в Греції для православних священиків) та інші. Свідки Єгови виграли у Страсбурзькому Суді також два процеси проти Болгарії (Християнська Асоціація Свідків Єгови проти Болгарії, 1998 та Стефанов проти Болгарії, 2001), два важливих процеси у Верховному Суді Японії (Кобаяші проти Мацумото, 1996 та Такеда проти Держави, 2000), у Верховному Суді Філіппін (1993) і в судах інших країн. Згадаю лише ще одне дуже важливе рішення Суду, цього разу Федерального Конституційного Суду Німеччини, який у справі „Релігійна Асоціація Свідків Єгови проти Сенату Берліну” (2000) ухвалив, що надання релігійній асоціації статусу корпорації публічного права не залежить від ступеню її лояльності державі.
Є, щоправда, місто, де діяльність Свідків Єгови заборонена судом і цей „високий взірець” особливо надихає авторів тексту. Місто називається Москва, забороняючу ухвалу проголошено 2004 р. і ухвалу Інститут, чий текст тут розглядається, тріумфально розмістив на своєму сайті. Але забув розмістити іншу судову ухвалу, яка стосується тієї ж країни і тієї ж конфесійної спільноти. Йдеться про рішення Європейського Суду з прав людини „Кузнєцов та інші проти Росії”. 11 квітня 2007 р. цей Суд одноголосно ухвалив, що російська міліція, яка закрила молитовне зібрання Свідків Єгови в Челябінську, порушила закон і присудив виплатити заявникам 90,5 тис. євро компенсації [11].
Є й інші міста, де зібрання Свідків Єгови не толеруються – Наманган, до прикладу. 22 березня 2008 р. узбецькі правоохоронці не лише розігнали, але й побили там віруючих. Однак, Свідки Єгови не єдині, хто піддається нагінкам в цій центральноазійській країні. У тому ж такі місяці на 9 середніх зарплат був оштрафований ферганський баптист Е.Ким за те, що 40 віруючих зібралося в його будинку на недільне молитовне зібрання [12]. Водночас, за несанкціоноване властями навчання дітей релігії в Намангані були звільнені імами двох мечетей. Іншими словами, у “низці країн” свідки Єгови гранично обмежені у своїй діяльності аж до того, що ця діяльність може коштувати їм свободи, а інколи – і життя. Вони навряд чи вільно почуваються у Північній Кореї, де від 50 до 75 тисяч християн утримуються в ув’язненні [12], або в Китаї, Саудівській Аравії чи Лівії. Але там взагалі порушуються фундаментальні права і свободи людини, і стосується це всіх релігій, окрім спеціально дозволених владою. Сподіваюся, все ж таки, що автори тексту не закликають наслідувати ці та подібні їм приклади.
Взагалі стверджувати, що “більшість НРТ, яка вже визнана вченими та урядами багатьох країн деструктивними, тоталітарними, псевдорелігійними, а часом відверто кримінальними і навіть заборонені у багатьох країнах” можна лише в разі абсолютного нерозуміння проблеми. Це дуже і дуже різні утворення. Одні НРТ конфронтують з суспільством, інші терплять його присутність як неминуче зло, а треті зовсім непогано з ним взаємодіють. Одні НРТ мали дуже серйозні проблеми із законом, інші підкреслено законослухняні. У якихось вільний секс не заборонявся, в інших практикується аскеза і приборкання плоті. Подекуди ми зустрічаємо багатих лідерів, але часом статки проводирів цілком скромні. Нарешті, для когось приєднання до НРТ закінчується важкими наслідками в особистому житті й соціальним крахом, а для інших — віднайденням душевної рівноваги і впевненості в собі.
Ну як можна стверджувати, до прикладу, що усі новітні релігії – це зібрання брехунів, сексуальних збоченців, фінансових шахраїв й фа натиків? Що в усіх НРТ людину пригнічують і перетворюють на сліпе знаряддя в руках харизматичного лідера; всюди застосовуються вкрай небезпечні сеанси зцілення й вигнання демонів. Насправді жодне узагальнення не виявиться справедливим, якщо ми прикладатимемо його до всіх НРТ. Чи є серед їхніх лідерів крадії, ошуканці й шукачі “легких грошей”? Очевидно, і навіть напевно, є. Водночас на тлі нескінченних фінансових скандалів, у які виявляються втягнутими єрарххи й духовенство історичних церков, важко наважитись стверджувати, що економічні афери властиві тільки НРР.
Чи мають місце в НРР сексуальні збочення? Напевно, трапляються. Але, знов-таки, перше ніж стверджувати, що це “фірмова” ознака НРР, варто було б дослідити, скільки збоченців припадає на 1000 представників історичних церков і скільки — на 1000 “сектантів”.
ІІІ.
Неможливо оминути і спосіб ведення авторами дискусії, який вони чомусь вважають науковим. Особливо зворушливим виглядає такий закид авторів на мою адресу: Віктор Єленський у програмі Радіо Свобода “Свобода совісті” від 17 квітня 2007 року “черговий раз підняв питання необхідності офіційної реєстрації в Україні «Церкви Саєнтологів». Цікавим є те, що вкотре вихваляючи у своїх публікаціях саєнтологів, та їх практики, в цій публікації В. Єленський наводив навіть приклади пісень засновника Саєнтології – письменника та фантаста Рона Хаббарда, в яких оспівуються деякі саєнтологічні принципи.” Ну, по-перше, було б дивно ілюструвати радіопрограму, де йдеться про саєнтологів, хасидськими піснеспівами або хором Володимирського собору – будь хто може переконатися, що програми “Свобода совісті” про православ’я, іслам або іудаїзм тощо мають цілком адекватний музичний супровід. А, по-друге, автори тексту так захопилися музикознавством, що непомітили про що, власне, програма. А вона була присвячена надзвичайно важливому рішенню Європейського Суду з прав людини, який розглянув позов Церкви Саєнтології м. Москви до Російської Федерації і одноголосно встановив порушення з боку РФ відносно Церкви Саєнтології статті 9 та 11 Європейської конвенції з прав людини [14]. Це рішення Страсбурзького Суду має серйозне прецедентне значення, стосується всіх 46 країн-членів Ради Європи, отримало широке висвітлення в пресі і щоби не помітити його тим, хто пише про саєнтологів, треба було докласти значних зусиль.
Ще трохи про Церкву Саєнтології: автори тексту безперестанно звинувачують мене і моїх співавторів у тому, що ми оцінюємо її “як майже не один з найпрогресивніших релігійних рухів світу”, в нашій брошурі “повторюється ідея прогресивності цього руху” і т.д., і т.п. Це неправда хоча б тому, що ми не оперували категоріями “прогресивний”-“регресивний” в оцінках тієї чи іншої релігійної організації і не займалися апологетикою. Натомість, ми мали відповісти на дуже конкретні запитання: “Чи правомірно класифікувати громади саєнтологів та їхні практики в Україні як релігійні? Чи порушують вони чинне законодавство України та права інших громадян, безпеку та цілісність країни? Чи міститься у віросповідній літературі Церкви пропаганда війни, соціальної, расової, національної, релігійної ворожнечі?” [15] Автори тексту можуть обожнювати саєнтологів чи виклинати їх, але якщо їм заманеться визначити їхні спільноти як нерелігійні, то доведеться застосовувати щось схоже на відому дефініцію одного англіканського каноніка позаминулого століття. Той, бувало, казав: “Коли я говорю релігія, я розумію християнство, коли я говорю “християнство”, я маю на увазі Церкву Англії; коли я говорю “Церква Англії”, я розумію свою парафію”.
Натомість у брошурі досить чітко перераховуються резони, які дали авторам змогу класифікувати Церкву Саєнтології як релігійну організацію, а саме: саєнтологія пропонує своїм членам безсмертя, вічність і сенс життя, її віровчення містить віру в надприродні світ і сили, претендує на вирішення граничних, фінальних проблем людського буття; містить ідеї існування після смерті та спасіння; ґрунтується у тому числі й на Одкровенні, яке отримав засновник церкви; містить розвинуту містику і утопічну програму (очищення планети); моральний код, який є обов’язковим для членів; розрізнення між добром і злом; приписи, які встановлюють відповідальність людини відносно Вищої Сили [16].
Якщо автори тексту не вважають, що такі (а також низка інших, перелічених в брошурі) ознак вказують на саєнтологію як на релігію, то їм варто було б висунути контраргументи за суттю, а не конструювати глибокодумні конспірологічні теорії. У критикованій авторами програмі Радіо Свобода дуже зрозуміло йдеться: “Згідно з духом і літерою міжнародного права у сфері прав людини і свободи совісті не можна оцінювати саєнтологів у категоріях “добрі” – “погані”, “істинні – хибні”. Людям, вихованим у православній духовній традиції важко сприйняти чимало ісламських чи індуїстських обрядів і традицій. А протестантові буває важко сприйняти таке природне для православного поклоніння святим мощам. Тому Європейський Суд свого часу і виснував, що уявлення про релігійну свободу не може стверджуватися на лише обмеженому колі релігійних традицій” [17].
І якщо в історії Церкви Саєнтології були, сказати б, плями, то про це також було сказано цілком визначено: “Заснований 1966 р. (Охоронний офіс –В.Є.)... з метою правового захисту Церкви та її піару ... перетворився на, по суті справи, шпигунську організацію. У 1977 р. цю діяльність було викрито ФБР. Проти 11 співробітників Офісу були висунуті звинувачення, за якими 1979 р. їх було засуджено до від чотирьох до п’яти років ув’язнення” [18].
IV.
Дуже серйозним питанням, до якого звертаються автори тексту, є суспільна небезпека, яка може виходити від релігійних спільнот. Важливо підкреслити, що така небезпека виходить не лише від новітніх релігійних рухів. “Пензенське сидіння”, яке на час написання цих рядків триває і стає дедалі драматичнішим, далеко не єдиний приклад “проблемності” в дуже і дуже традиційних релігіях. Автори обговорюваного тексту вважають, що релігієзнавці не бачать проблеми; “зони занепокоєння” можуть бути ліквідованими силовими методами; для профілактики й покарань за злочини, скоєні членами релігійних спільнот (передовсім, НРР), має бути застосованим спеціальне, а не загальне законодавство.
Спроби убезпечити суспільство від екстремізму на релігійному ґрунті зрозумілі. Але якщо нам, до прикладу, відомі шість НРР, члени яких здійснили суїцид або стали жертвами зіткнень з властями (Гілка Давидова, Небесна Брама, рух Джефрі Лундгрена, Сонячний храм та Рух за відновлення десяти заповідей) та ще два рухи, чия агресія була спрямована назовні – Аум Синрикьо і “Сім’я” Чарлза Масона – чому слід ставити під підозру всі або навіть більшість новітніх релігійних рухів? До чого тут, скажімо, Віра Багаї або Фалунь Дафа? І чому автори тексту вважають, що злочинці – поза тим, чим вмотивовані їхні злочини, — не мають нести покарання відповідно до Кримінального Кодексу України?
Неправда, нібито українське законодавство не встановлює покарання для тих, хто скоює злочини, прикриваючись релігією. По-перше, Кримінальний Кодекс України передбачає позбавлення волі за цілу низку злочинів, скоєння яких пов’язане з релігією. Це порушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії (стаття 161); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст.180); посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181). Стаття 258 передбачає покарання за терористичний акт, здійснений з метою, у тому числі, привернення уваги громадськості до релігійних поглядів.
По-друге, релігійний, умовно кажучи, ґрунт не пом’якшує, а ужорсточує покарання. Стаття 67 Кримінального Кодексу серед обставин, які його обтяжують, вказує на «вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату». Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України обмеженням або позбавленням волі на строк до трьох років. А якщо ті самі дії поєднані з розпалюванням релігійної ворожнечі караються обмеженням волі вже на строк від трьох до п’яти років (ст. 110).
Автори тексту, однак, вважають, що Україна потребує не послідовного, справедливого і незворотного застосування законів і забезпечення рівності перед ними всіх громадян, а впровадження якогось особливого, специфічно “антикультистського” законодавства, яке, за їхнім наполяганням, існує і продемонструвало свою ефективність “в розвинутих країнах світу, з високою соціальною та громадською активністю”.
V.
Чим голосніше вони про це говорять, тим більше хочеться на ці закони бодай подивитися. Але автори непорушно зберігають таємницю: які такі закони держав країн ЄС, або документи європейських міждержавних структур з цього приводу існують? Ким і коли ухвалені? Що встановлюють? Навіть натяку немає. Лише цитують єпископа Бориспільського УПЦ Антонія, який “краще інформований про життя релігій, ніж українські академічні релігієзнавці”: “Ще в 1999 році наша держава підписалася під рішенням Ради Європи про держпідтримку центрів, які інформують населення про деструктивні секти й надають допомогу жертвам сект. Проте на практиці цей документ в Україні не реалізується”. За всієї поваги до владики Антонія вимушений констатувати: такого рішення просто не існує. Можна припустити, що йдеться про Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЕ ) №1412 (1999 р.) “Протиправні дії сект”. Хоча документ має рекомендаційний, а не зобов’язуючий характер, він містить низку дуже важливих положень. ПАРЄ пропонує пересвідчитись при визначенні у ставленні до тієї чи іншої релігійної групи наскільки її діяльність відповідає принципам демократичного суспільства і, зокрема, положенням статті 9 Європейської Конвенції з прав людини. Асамблея закликає уряди країн-членів Ради Європи до створення незалежних інформаційних центрів для одержання неупередженої інформації про групи релігійного, езотеричного та спірітуального характеру; включати відомості про історію окремих віровчень до навчальних програм загальноосвітніх шкіл; підтримувати створення неурядових організацій жертв або родин жертв різного роду релігійних груп; гарантувати суворе дотримання законодавства про обов’язкове відвідування школи дітьми та вживати заходів у разі його недотримання. Водночас наголошується, що до неправомірних дій, які вчиняються від імені згаданих груп, необхідно застосовувати звичайний правовий інструментарій, передбачений цивільним та кримінальним законодавством. Підкреслюється також необхідність недопущення будь-якої дискримінації релігійних меншин. У Рекомендації прямо, недвозначно і визначено наголошується: „...Прийняття окремих законодавчих актів про секти було б небажаним, оскільки таке законодавство порушувало свободу совісті та віросповідання, гарантовану Статтею 9 Європейської Конвенції з Прав Людини, а також зашкодило традиційним релігіям ... Нейтральна позиція держави в цій сфері та надання рівного захисту всім релігійним організаціям є гарантією від виникнення будь-яких форм дискримінації; тому вона (ПАРЄ – В.Є.) закликає державні органи влади утримуватися від застосування заходів, в основі яких лежало б визначення цінності віровчення” [19].
Резолюція 1412, як до речі, і попередня, прямо промовляють: не треба створювати якогось спеціального „антисектантського законодавства” – якщо особа порушує закон, вона має притягатися до відповідальності у звичайний спосіб – адміністративний, карний тощо. 2002 р. ПАРЄ в своїй Рекомендації №1556(2002) „Релігія і зміни в Центральній і Східній Європі знов наголошує: „...Застосовувати звичайні процедури національного права в усіх випадках зловживання релігійними свободами на шкоду суспільству або правам, свободам й здоров’ю людини” [20].
Втім, в Європейському Союзі є одна країна, яка ухвалила „антисектантський” закон. 2001 р. це зробила Франція. Закон передбачає розпуск корпорації або асоціації, активність якої спрямована на встановлення психічної залежності осіб, які беруть участь у діяльності таких організацій, і порушує права людини та фундаментальні свободи; а також якщо ці асоціації або їхні функціонери будуть неодноразово спіймані на брехні, нелегальній медичній діяльності та кримінальних правопорушеннях. Міжнародна реакція на законопроект була дуже критичною. Не тому, звісно, що фахівці й правозахисники воліють захищати шахраїв чи насильників. Ні, просто їх, як і священнослужителів традиційних релігій відразу насторожила довільність критеріїв, покладених у визначення “проблемних релігій” та антидемократичність проекту. Справа в тім, що практично будь-яку, причому дуже респектабельну Церкву можна відтак “розпустити”. Ну, скажіть, хіба, не веде нічне чування до психологічної залежності? А вигнання бісів, які практикуються і в Православній, і Католицькій Церквах, це хіба не психологічний вплив? А пости? А якщо священики повторюють вірним, що Ісус при дверях, а якийсь контролер за дотриманням закону Його не бачить, то чи не звинуватять отців у маніпуляціях і використанні легковірності недостатньо зрілих осіб? Католицька єрархія Франції виступила проти закону, підкресливши, що його можна буде використати проти деяких культових практик традиційних релігій. Офіційне видання Ватикану La Civiltà Cattolica писало тоді, що цей закон фактично може загрожувати не лише релігійній свободі, але й самому сповіданню віри [21]. Закон зустрів дуже критичну реакцію в Конгресі й Сенаті США [22], а 18 грудня 2002 р. Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила спеціальну Резолюцію № 1309 “Свобода релігії і релігійні меншини у Франції”. В ній наголошується: “...Хоча держави члени мають повну свободу застосовувати будь-які заходи, що здаються необхідними для захисту громадського порядку, виправдані обмеження свобод, гарантованих ст. 9 (свобода думки, совісті й релігії) 10 (свобода вислову) та 11 (свобода зібрань і асоціацій) Європейської конвенції з прав людини є предметом особливих умов... Після вивчення Французького закону Асамблея нічого не залишається, ніж виснувати: тільки Європейський Суд з прав людини і лише він може дійти остаточного висновку – чи сумісний цей Закон з Європейською конвенцією з прав людини... Асамблея запрошує Уряд Франції переглянути цей закон і внести ясність у дефініції “нанесення кривди” та “кривдник”” [23]
Словом, європейська правова практика спрямована не на звуження громадянських свобод, а на їх розширення.
VI.
Родзинкою тексту є розгляд його авторами проблем уніфікації й глобалізації, які буцімто “лобіюють” їхні опоненти. Взагалі бути “лобістом глобалізації” це все одно, що бути “директором землетрусу” чи “адміністратором глобального потепління”. Глобалізація, згідно з найбільш вживаною дефініцією М.Вотерса, “процес, в якому обмеження, котрі накладає географія на соціальний й культурний устрій, слабшають і в якому люди це послаблення дедалі більше усвідомлюють” [24]. Цей процес розвивається щонайпізніше від доби Великих географічних відкриттів, отримав могутнього поштовху від часу виникнення перших газет і помчав навскач з реактивними літаками, ТБ, а потім Інтернетом. І він дуже мало залежить не тільки від розвінчуваних авторами масонів і всюдипроникних релігієзнавців, але й від навіть, пробачте, самого „Інституту дослідження тоталітарних релігій та релігієзнавства.” Виводити цей процес з якихось змов може тільки дуже затьмарена свідомість, виплекана на вельми специфічних брошурках. Абсурдно звинувачувати дослідника, який констатує наявність процесу глобалізації, в обстоюванні “необхідності та неминучості створення єдиної нової уніфікованої релігії”. Настільки абсурдно, що вже не дивує, коли раптом в підрозділі “Питання проголошення принципів релігійної уніфікації та глобалізації під гаслами «релігійної свободи» в інших публікаціях академічних релігієзнавців” автори тексту знічев’я заходяться критикувати мою статтю “Релігія в українських школах: «за», «проти» та європейські вимоги” (2002). І пишуть таке: „Що стосується аргументів В. Єленського проти впровадження релігійної освіти в шкільну систему, — то тут він у вищезазначеній статті перш, ніж сказати аргументи «проти», згадує кілька аргументів «за»”. В статті якраз навпаки: спочатку наводяться аргументи „проти” (і не Єленського, а ті, які реально існували й існують в публічному дискурсі), потім – аргументи „за” – як на мене, доволі вагомі, причому наголошується, що „право на навчання релігії є фундаментальним принципом релігійної свободи і – ширше – загальних прав людини” [25]. Далі конституційно-правові основи і конкретний досвід організації такої освіти в Португалії, Польщі, Іспанії, Італії, Німеччині, Великобританії. Ще далі – міркування про те, як можна було б застосувати його в Україні. Але проти чого спрямований авторський пафос, що вони прагнуть довести, кого „викрити” й прицвяшити до ганебного стовпа? Причому тут поборювані авторами “уніфікації” і “глобалізації”, які вони не тільки затялися „розвінчати”, але й довести неспростовний зв’язок із ними релігієзнавців? Як взагалі осоружні авторам релігієзнавці пов’язані із зловісними персонажами, котрими щільно залюднено їхній текст? З усіма цими „таємними товариствами”, єресями і ложами? Як інакше, ніж запаленою уявою, можна пояснити критику авторами якоїсь програми „уніфікації релігії”, котру розробляє „світова закуліса” і, ясна річ, ті ж таки релігієзнавці?
Припускаю, що якесь відношення розгляд західноєвропейського досвіду організації непрофесійної релігійної освіти до проблем глобалізації, очевидно, має, але авторам вловити його не вдається. При цьому опрацювавши солідний, за їхніми словами, обсяг джерел, вони чомусь не знайшли, скажімо, моїх статей, присвячених саме відносинам релігії й глобалізації. Не важко здогадатися, чому саме. Висновки, які там містяться, кардинально вирізняються від приписуваних авторами тексту релігієзнавцям усіляких „уніфікацій”: „В одних куточках планети люди демонструють непоборну відданість своїм старим „доглобальним” релігійним ідентичностям, в інших їхня релігійність набирає якихось імпліцитних...форм. Але в будь-якому разі, ми не бачимо ані світового масштабу зсувів до пошуку релігійних альтернатив, ані, тим більше, виникнення якоїсь спільної для землян „глобальної релігії” [26].
VII.
Але найбільше вражає у тексті не невігластво, не апломб, з яким викладаються маніакальні речі, і навіть не шулерські прийоми ведення полеміки. Найбільше вражає ідіосинкразія до всього, що пов’язане зі свободою. Неймовірно, що в країні, де впродовж минулого сторіччя мільйонам, без перебільшення, людей забороняли гідний вираз їхніх релігійних почуттів, де тисячі і тисячі поклали своє життя за право вірити, в те, що вони вважають гідним віри, де впродовж усього радянського періоду існувало релігійне підпілля, так агресивно виступають проти релігійної свободи. Неймовірно, що ця агресія виходить з віровизнаневого середовища, яке дало величезну когорту мучеників за віру і в’язнів сумління. З середовища, яке написало на своїх знаменах два головних політичних принципи: „Відокремлення Церкви та держави” і „Свобода совісті для всіх” [27].
Чи помічають автори тексту, що вони дуже й дуже “близько до тексту” відтворюють кліше радянських газет 30-річної давнини? З усіма цими “Вовками в овечій шкурі”, “З манівців на світлу путь” й іншими, де таврували “зловісних баптистів” – „одновірців кровожерливого президента Трумена”, який скинув бомбу на Хіросіму й Нагасакі. Або про те, як в сектах одурманюють людей, накидають на їхні очі полуду (про „промивку мозків” радянські газети ще не знали) і ті, наче зачакловані (тепер би сказали – зазомбовані), всотують у себе „гнусности матерых антисоветчиков” свого часу засуджених найсправедливішим судом у світі. До речі, і список „деструктивних культів” тоді був: називався „Інструкція із застосування законодавства про культи”. Там якраз і були перелічені «секти, віровчення яких має антидержавний та бузувірський характер: єговісти, п’ятидесятники, істинно-православні християни, істинно-православна церква, адвентисти-реформісти, мурашківці і т.п.” [28]. (На „т.п.” зверніть особливу увагу – туди увійшли і греко-католики, і члени Ради Церков ЄХБ, й інші).
Чи може забули про заклики позбавити батьківських прав “сектантів”, які не дозволяють дітям вступати в піонери і затьмарюють їхній розум “біблійними байками” у час, коли “Гагарін літав у космос і ніякого Бога там не бачив”? І чи усвідомлюють, що якісь “антисектантські спецзаходи” матимуть драматичні наслідки для дуже багатьох дійових осіб конфесійної сцени країни? Боюсь, що ні...
Примітки:
1
2 Книга Роберта Ліфтона була видана 1961 р. і перевидана 1989 р. – див: Robert Jay Lifton. Thought Reform and the Psychology of Totalism. A Study of ‘Brainwashing’ in China. – Chapel Hills, NC, Universty of North Carolina Press, 1989 (reprint)
3 Про найбільш відому таку спробу, проект ЦРУ MKULTRA, див. тут:
4 The Making of a Moonie: Brainwashing or Choice? – Oxford: Basil Blackwell, 1984.
5 In Gods We Trust: New Patterns of Religious Pluralism in America. – New Brunswick- London, 1982. – P.268.
6 Див. зокрема: Richardson James T. The Psychology of Induction: A Review and Interpretation // Cults and New Religious Movements. A Report of the American Psychiatristic Association. Ed. by Marc Galanter. — Washington, DC, 1989. — P.211-239
7 Hexham, I. & K. Poewe. New Religions as Global Cultures: Making the Human Sacred. Boulder (Colorado) and Oxford: Westview Press, 1997. – Р.10.
8 Thomas Robbins and Dick Anthony Brainwashing, Deprogramming, and the Medicalization of Deviant Religious Groups Social Problems, Vol. 29, No. 3. –1982, pp. 283-297 Див. також цікаву дисертацію Софії Дукян «Молодежные религиозные группы и антикультовые движения: история противостояния» (Ростов-на-Дону, 2006).
9 Див. хоча б: Релігія після комунізму (Україна в центрально-східноєвропейському контексті). К.: Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова, 2002.
10
11 CASE OF KUZNETSOV AND OTHERS v. RUSSIA (Application no. 184/02) //
12 Mushfig Bayram. UZBEKISTAN: Punishments and church closure //
13 Magda Hornemann. NORTH KOREA: Religious freedom non-existent, but much still unknown http://www.forum18.org/Archive.php?article_id=752
14
15 В.Є. Єленський, О.Н. Саган. САЄНТОЛОГІЯ В УКРАЇНІ. – К., 2004.
16 Там само. С. 63-65.
17
18 Там само. — С.56.
19 Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1412 (1999) “Протиправні дії сект” // Людина і світ. – № 9. – С.25-26.
20
21 France's Anti-Sect Law „Could Become a Threat” Jesuits' Civiltà Cattolica Analyzes Measure // Zenit.org. July 27, 2001.
22 Christine Hall Congress Focuses On Religious Persecution In France // CNSNews.com, July 12, 2001; Larry Witham. French 'sect lists' criticized in House hearing // Washington Times," July 12, 2001.
23 Resolution 1309 (2002) Freedom of religion and religious minorities in France //
24 Waters, M. Globalization. London: Routledge, 1995, p. 3.
25
26 В.Еленский. Глобализация, воображаемые сообщества и Православие // Пределы светскости. Общественная дискуссия о принципе светскости государства и о путях реализации свободы совести. Сост. А.Верховский. – М.: Информационно-аналитический центр «СОВА», 2005. С.251-255
27 Ответ руководителя отдела Внешних церковных связей РС ЕХБ В.К.Власенко на открытое письмо РАЦИРС
28 Инструкция по применению законодательства о культах от 16 марта 1961 г. // Законодательство о религиозных культах. Для служебного пользования. М., 1969. — С.143.
Статья взята с http://www.risu.org.ua/
Поделиться в социальных сетях
